посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю наче заперло на залізні ключі, а бідні люди думали, що бориславські багатії будуть милостивіші від того і відчинять їм брами своїх багатств!..
А бориславські багачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх „ґешефтів“. І ось вони не помилилися! Дешеві й покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоч би й за яку дешеву ціну, — і ціна справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, до Борислава довозили його дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з деяким грошем за пазухою приходилося мліти голодом. А вжеж певне те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз-у-раз в Бориславі, погіршало дуже значно. Щотижня власники вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: „Не хочеш стільки брати, то йди собі та здихай з голоду, тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!“
Оце все передумав Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. — А що, — думалося йому — якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будемо робити, поки нам плату не побільшать? Адже чей власники не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векселі, що не будуть сплачені без продажу нафти й воску, мусіли би податися! Його думка роздразнена всіми безконечними образами бориславської нужди ціпко вхопилася за цю стебелинку і не
