— На це присягнути можу!
— От була би і запинка. Зараз би можна потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то, значиться, в якій цілі?
Лице Матія при тих виводах чимраз більше прояснювалося. Втім нова думка знов засмутила його.
— Е, але як же ж їх віднайти, тих, що тоді почали зі мною бійку! Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.
— І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але, може, Стасюра? Мені здається, що з одним він щось говорив тоді.
— Господи Боже! Знов було би вогниво більше! Знов ближче до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, ходім до Стасюри!
Швидко зібрався і взувся Матій, живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давніх літ битого чоловіка, вкорінена, була любов до єдиного близького йому чоловіка, так гаряче бажав він, щоби правда про його таємну погибіль вийшла на денне світло!
Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоч, розуміється, і процесові він бажав доброго виходу. Його найбільше займало оповідання Матія про бійку людей з зайдами і про крик небіжчика Максима: „Виженіть кровопийців з Борислава!“ А що, — думалося йому, — чи й справді це було б добре, як би вигнати кровопийців? Поперед усього: куди їх вигнати? Підуть на другі села, і там почнеться те саме, що тут
