робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собі: що ж, може так і треба. Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось із місяць, прикликали щось два рази на протокол, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічого. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до вищого суду. Ну, і вже той суд тягнеться більше року, а ще йому кінця нема. Що я за той час натовк собою по всяких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі скільки!.. Адвокатові щось зо п'ятнадцять ринських дав. „Та що, — каже, — небоже, можлива то річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всього того, що ти тут кажеш, іще не досить. Ну, але, — каже, — треба трібувати. Як там який розумний суддя візьме ту справу в руки, то, може, ще дечого більше дошукається, ніж ти знаєш“. Ну, видко, не дошукався! Якийсь той самбірський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось п'яте через десяте, видко, що не знає, з якого кінця до того взятися, а в тім, хто його там знає, може й уміє та не хоче!..
„А тут в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блідий, як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися й доїдати мені так, що я далі мусів покинути Ґольдкремерові ями і перенестися от тут до Гаммершляґа. Хоч то, розуміється, оба вовчі горла!… Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Ґольдкремер сам, а то багач
