знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.
— Свідки! На що? До чого?
— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамір, а тут у ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, мій Мортко тільки миг, побіг до ванкира. Чую, там говорять: Мортко по тихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знайомий голос, так, як Іванів! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос його. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі підскочили до мене.
— Гов, свату, гов! — ревуть. — Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?
— Та я нехотячи!
— Еге, нехотячи! — рипить один. — Знаємо ми таких!
В тій хвилі отворилися двері ванкира і в дверях показався, присяг би і нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав його за плечі. Я знов пруднувся до нього. Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.
— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він, і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тільки, що одному вчепився я у волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зі мною, де дівся Іван, де ділися ті два знайомі ріпники, не тямлю нічого. Все затьмилося в моїй голові.
