шенят зливаються з черкотом сверщків[1], шелестом зеленого листя, шваркотом потоків у одну безмежну, стрійну гармонію щастя, величі й супокою.
Гей, скільки то разів нагадує Герман Ґольдкремер, мільйонер, ще й тепер оті часи свого веселого, вільного, правдиво циганського життя! Він нагадує їх не то щоби з якоюсь особливою радістю, — він із погордою дивиться тепер на тодішню бідність, на запопадливість за тих пару крайцарів, на втіху, коли їм удалося виміняти багато онучок, — його навіть злить ота тиха радість, оте вдоволення, яке чув тоді; але все таки якийсь тайний, недовідомий голос шепоче йому, що це була найщасливіша пора його життя, що тихе щастя, сумирні, погідні дні, котрі прожив у бідності, на Іцковім візку, не вернуться для нього ніколи.
Оце їдуть, бувало, дорогою посеред піль, — довкола ні живої душі, збіжжя ще не достигло, легенький вітрець хвилями-хвилями клонить важке колосся половіючого жита. Вусатий ячмінь де-не-де вирізується ясно-зеленою пасмугою, а озима пшениця гордо похитується на своїх струнких, гладеньких стеблях. Куди оком кинь, не видно людської хати, — село в долині. Далеко-далеко на сході розіллялася зеленим пахучим озером лука, і відтам доносить вітер дренькіт кіс та декуди видно ряди немов великих білих комах, що порпаються в зелені, — то косарі. Іцкова конячка немов і собі рада тій величній тиші, тому теплу й запахові, іде собі нога поза ногу м'якою „поль-
- ↑ Сверщок — коник.
