„Виджу я, що хлопець розумно говорить, а тут ще чоловіка й самого знесла охота видобутися з тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на ту раду.
„Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивається так, як той пискір, сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, у нас грошей призбиралося ладних; і на ґрунт стало би і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. — „Господи! — говорить бувало Іван вечорами, — коби то вже раз!“ — Але не знати, чи Бог не судив йому бідному діждатися виходу, чи лихі люди не дали!..
„Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від хазяїна. — Нехай, кажемо, в нього лежать, в його касі безпечніше, ніж у нас за пазухою, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить. Так ми й зробили, — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.
„Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, таки на другий день мав дати тому чоловікові завдаток, а як перейдемо до Тустанович, то мав дати йому решту грошей. Пішов мій Іван. Смеркається, нема Івана. Ну, нічого, — гадаємо собі, — може там де на могоричі, або що. Але Марта якась неспокійна весь день, ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула, нема Івана. На роботу приходимо, він не приходить. Наставник Мортко питається мене, де він. Я йому розповів усе, а той ще крикнув:
