а коли тільки що міг, то доносив їм; звичайне, чоловік уже привик, зжився…
„Аж от якось так в пару місяців здибає мене Йван та й каже:
— А знаєте, — каже, — Матію, яка в нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на те скажете?
— Ну, яка рада, — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо від тепер зачати дещо складати на бік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень трохи ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо трохи прискладати грошей, уже хоч би чоловік і тісніше за той час жив, гей той каже, хоч би ремінь на великопісну пряжку підтягнув, але чень би то можна було… А знаєте, в Тустановичах один там продав би кусень ґрунту з хатою, я вже говорив з ним. „Продам, — каже. — Треба дати 250 ринських“. Ґрунт гарний, далося би виторгувати на 200. А я би свою псю буду з тим клаптиком землі продав, може би було хоч 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам, Боже, щастя! Певно, що не зле було-би вам вирватися з тої проклятої ями.
— Ба, — каже Іван, — не на тім кінець. Мені здається, що нам двом до осени тяжко буде наскладати двіста ринських, на те треба би зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би борше?
„Я видивився на нього.
— Ну, — каже він, — що ж ви так дивитеся на мене? Тут проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоч щось.
