прив'язалася до мене, як до рідного вітця. А я також, нема що казати, пантрував її, як ока в голові, така мені стала дорога та люба. Другі ріпники не раз бувало сміються з мене, питають, коли буде весілля, або, може, хрестини вперед будуть, але я на те байдуже. Говоріть собі, говоріть!
„Росла та дівочка в мене, ховай Боже, тихо та ладно. Хоч то я що, ріпник, давній пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віку. А лихо — велика школа. То й гадаю собі: чень то хоч їй Бог деяк ліпше пощастить. Шанував я її, ні роботи тяжкої, ні слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де і коли, так ладно, що чудо. Усе, бували, баби несуть до неї, ну, цілими днями сидить у хаті, робить. Та й що то, до всього вона, до всякої роботи. І побесідувати, і пожартувати, і порадити розумно, до всього…
„Пізнався з нею один парубок, туй таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, — Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до нього липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: що ж, бідний, ну але хлопець чесний, робучий, розумний. Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу: „Що ж, постій, Іване, щось маю тобі казати“. Став він, запалів трохи, далі сів на лаву.
— Ну, що там такого? Кажіть! — повідає.
„Я посидів трохи, мовчу і позираюсь на нього. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби нібито і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.
