перехопили мене на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, — зачав відтирати. Але довго не міг я її добудитися, вже я гадав, що, може, і її заголомшив який камінь. Але Бог дав, прийшла до себе, і я так тим утішився, немов би то моя власна дитина ожила передо мною.
Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче під час оповідання, почала звільна набігати давня, сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:
„За цим та тим та за клопотами коло дитини я й зовсім забув про бійку, і аж пізніше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люди немов самі себе злякалися і розлетілися кожне в свій бік. Зайди, також переполошені, не показувалися зі своїх нор, — аж десь над вечір деякі сміліші повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати, а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три зайди неживі, а п'ять покалічених. Пропало. З'їздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту, от так на здогадь, та й повипускали швидко на волю.
„А Марта лишилася в мене. Чесні бориславці мали, видко, багато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй це та те їсти, випрали рубатку[1], облатали, та й тільки всього. Їй було тоді дванадцять літ. Не аби ладна або що, — але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, ну, але згодом сама видить, що робити? Привикла. І так вам
- ↑ Рубатка — сорочка.
