Борислава. Ще тоді тут не так було. Ями й но що починалися, все ще якось подобало на село, хоч і тоді вже зайдів назлазилося було сюди, як хробів до стерва. То тоді тобі, небоже, тут пекло було, аж сумно погадати. Зайди крутилися та гомоніли коло кожної хати, лестилися, як ті пси, коло кожного господаря, на силу тягли до корчмів, або й таки в хатах поїли людей, видурюючи по кусникові ґрунту під закопи. Що я тоді навидівся, аж серце боліло! А скоро собачі діти обдурили чоловіка, виссали з нього все, що можна було виссати, тоді гей же на нього! Тоді він і піяк, і лайдак; і пся-пара, тоді його і з корчми витручують, і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
„От раз іду я рано на роботу, — дивлюся: повна вулиця людей, збилися вкупу, гомонять щось, серед купи крик і плач, а збоку в невеличкій, соломою критій хаті зайди вже розґаздувалися, як у себе дома, вимітують із середини все: миски, горшки, полиці, скриню… Що такого? — питаю я. — А що, — відповідає один чоловік, — довели нехристи бідного Максима до посліднього. Статний був ґазда, ніщо й казати, а людяний, чемний… — Ну, та й що з ним сталося? — А не видиш, — каже чоловік, — видурили в нього ґрунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли та й з хати його вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик, зайди не питають. Той пірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гайворонів, та й давай бити бідного Максима! Зробився крик, зачали збігатися й наші люди і ледве вирвали Максима з ворожих рук. А той обкервавлений, аж страшний, та й кричить:
