Було то вечором. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчки в хаті при млявім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в плян, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечора, коли Мортко сказав йому, що „їх справа скінчена“, був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо, хоч і не знав докладно, що це за справа, все таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смів зачіпати його, щоби не розворушувати в нім наболілого.
Скрипнули двері, і до хати війшов Андрусь Басараб.
— Дай, Боже, час добрий, — сказав він.
— Дай, Боже, здоров'я! — відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратву.
Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.
— А що в тебе, побратиме, чувати?
— От, увійде, — відповів Бенедьо.
— Щаститься тобі якось в нашім Бориславі — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!
— По три ринські денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бідного помічника, то певно, що досить. Треба буде дещо послати мамі, а решту… ну, та вже про решту поговоримо пізніше, як усі зійдемося. Я думав дещо трохи над нашою долею…
