не видав) засіли поруч на м'якій софі і Рифка, на силу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Ґотліба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Та й весела стала, мов доньку заміж віддала!
— Я? Господи Боже! Я очі свої проплакала, ну, але тепер, як ти приїхав, по такім часі…
— Так то воно, так, — говорив недовірливо Герман, — але мені щось не здається, щоби то для мене така радість та й така нагла зміна. А ну, скажи правду, що тому за причина?
Він усміхався, глядячи їй в лице. Вона розсміялася також.
— Причина? Чи ти вдурів? Яка ж мала би бути причина?
— Ґотліб прибув?
— І-і-і, а тобі що? Ґотліб?… Мій бідний Ґотліб! — І вона знову плаксиво скривила лице. — Коли він прибув, не така б я була!
— Ну, то що ж тобі такого? Радість світиться в твоїх очах, сліз ані сліду на лиці не знати. Говори, що хочеш, а в тім мусить щось бути.
— Іди, дурний, іди, так тобі здається! — І Рифка вдарила його вахлярем по плечі і, всміхнувшися, вийшла до своєї спальні і зачинила двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а вкінці, плюнувши, пробуркотів: „Що то бабська манерія!“ Далі встав, походив трохи по світлиці і взявся до своїх бориславських діл.
І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глибоко, мов по тяжкій утомі. Її
