з силами не думати про сина, а щоби піддати думкам інший предмет заняття, він видобув одержану перед від'їздом телеграму від віденського аґента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова — перший і незначний на вид вузол будучої великої золотої тканини. Він вдумувався в кожне слово, строїв пляни і це розвело потрохи його гарячку, освіжило його.
Так він приїхав до Львова і зараз побіг до поліції. Слідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто ринських для того, хто вислідив би перший щось певного про його сина, а може п'ять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на угощування комісарів, щоби ті докладали старання і всіх сил, щоби швидше дізнатися дещо про сина. Його обіцянку пущено в газети, і Герман два тижні ще просидів у Львові, ждучи кожного дня, що ось-ось прибіжить посланець з поліції і зазве його до директора. Але посланця як не було, так не було, і Германові самому приходилося протоптувати туди стежку. І все задармо. Крім найденої над ставом одежі, нічого не було. По двох тижнях поліціянти і комісари сказали йому одноголосно, що тут, в обрубі Львова, Ґотліб не згиб. Але чи ж міг Герман тим успокоїтися? Не згиб тут, то чи не міг згинути деінде? А хоч і не згиб, то де-ж міг подітися? Все те ще дужче мучило Германа. Він просив поліцію розписати гончі листи за Ґотлібом, а сам поїхав до Відня уладжувати інтерес.
У Відні ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент і зараз на другий день завів його до Ван-Гехта. Два чи три дні тяглися умови та перемови, — Герман торгувався
