Цей та той перейде один-півтора перекоси, кине холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачилося, що це не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник кріпкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, підсадкуватого мужчини, в силі віку і здоровля, червонолицього, з густим чорним заростом на лиці, в гарнім, багатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби оточуючого краю і народу. Але, певно, вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечності з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгір'я, як суперечні були думки і замисли того пана з думками, пануючими довкола, що висіли, немов у повітрю, над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, почуття безвихідної загибелі, напівнесвідоме бажання хоч якнебудь і чимнебудь продовжити ще хоч на кілька днів те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, — цього кожний легко догадається, скоро пізнає, що той пан — наш давній знайомий, Герман Ґольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні і у Львові вертає оце до Дрогобича. Вид безмірної нужди та погибелі довкола навівав на нього вдоволений, ситий спокій, трохи не радість. „Це для мене робиться! — думалося йому. — „Сонце, то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висисаючи всі живі соки з землі, воно
