цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находючи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, що лунали колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих вулиць. Та незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть на стороннього чоловіка. Ідеш селом, на вулиці ні живої душі, хіба худа, нужденна скотина бриде самопас попід плоти, та де-де на оборі пересунеться, мов сновида, скулений, опущений чоловік. Вечером в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, — кожне спішить запхатися в свій кут, щоб хоч через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ця страшна, мертва тиша в підгірських селах то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль і гине тихо та безжалісно, так, як тихо та безжалісно в'яне похилена трава на жарущім сонці.
І косовиця, та доба найбільш оживленої і найбільш поетичної польової роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихуділих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути.
