— Чи можлива річ? — дивувалися і собі підприємці. — Адже ви були у Відні, то щоби там бувши, та й не чути навіть про зав'язання великої „Спілки визискування?“.
— Та де, — відпекувався Леон, — я у Відні був у приватних ділах, на біржу навіть не заглядав!
Ледве-не-ледве Леон спекався своїх товаришів. Правда, він обіцяв з деким ще нині побалакати про закуплення земного воску, котрого буде потребувати до нової нафтарні. А позбувшися непожаданих цікавих гостей, він пішов на площу, де вже наймлені робітники рівняли ґрунт, звозили каміння й цеглу й де будівничий з Бенедьом розмірював плян і випальковував місце, куди мало копатися фундаменти. Будова мала бути скінчена, — іменно на час, в котрім віденські фабриканти обіцяли прислати замовлені Шеффелем приладдя.
Будівничий був дуже маркітний і раз-у-раз воркотів щось під носом. Бенедьо тільки десь-колись чув уривані слова, як „дурень“, „ошуст“, „хоче циганити, а не вміє“. Коли Леон наблизився і голосно сказав робітникам „добрий день“ і „дай, Боже, щастя“, Бенедьо перший підійшов ід ньому.
— Пане, — сказав він, — правда, що ви жартували, говорячи, що це має бути паровий млин?
— Або чому ти мене про це питаєш?
— Бо ми тут з паном будівничим не могли погодитися що до того пляну. Я прецінь робив уже при паровім млині в Перемишлі і знаю, як він має ставитися. А тут скоро тільки я поглянув на плян, так зараз пізнав, що це буде нафтарня, не млин. Я вже і вперед
