— Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій. — Що тепер і говорити про те!
— Ні, ти розповідж, тобі самому легше буде!
— Ой вже, буде мені легше! — сказав Матій. — Пропало, та й годі!
— Та хто ще знає, чи пропало, — вмішався Бенедьо. — Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз і виграти! А тут ще, як той Мортко казав, і зовсім так зле не є. Адже ваш процес і в суді не був, тільки прокуратор признав, що доказів нема, скільки треба для обжаловання. Значиться, якби докази були, то й обжаловання буде.
Лице Матія прояснилося трохи при тих словах.
— Чи так? — спитав він, простуючись. Але якась важка думка живо знов насіла на нього і придавила додолу.
— Ні-ні-ні, нема що й говорити, — сказав він. — Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер візьму ліпших доказів? Годі, годі й думати про те!
І він закрив лице руками, а з його очей полилися гарячі, наболілі сльози і потекли поміж пальцями і закапали на землю. Бенедьо й Андрусь побачили, що нині годі з ним далі говорити, — удар був надто сильний і наглий і підтяв усю його твердість. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх і тихо вийшов. Бенедьо також тихо роздягнувся і ліг на лаві на своїм петеку. А Матій сидів на припічку, мов помертвілий, мов з камення витесаний. Нафтова лямпочка блідо і чимраз блідіше меркотіла на комині. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи
