припічку, положив палиці коло себе, вийняв з-за ременя ніж і, видобувши одну палицю, витяв на ній ще один карб до багато других давніших.
— Готово, — сказав Деркач, сповнивши це і встромивши палицю знов у зв'язок.
— А тепер, побратими мої милі, — сказав Андрусь, — розповідайте за чергою, хто за цей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що, розповідайте все, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кожному було відмірено по-правді!
Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра.
— Прийде, кажеш, наш час і наш суд… Хоч я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете… То вже щоби відмірити кожному по правді і справедливості, послухайте, що я чув і видів цього тижня. Йосько Берґман, наставник при тій кошарі[1], що я в ній роблю, знов цього тижня бив чотирьох робітників, а одному бойчукові-лип'ярові[2] вибив палицею два зуби. Та й за що? За те, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблистіли якимсь дивним огнем.
— Той бойчук, — говорив далі Стасюра, — дуже добра душа і я був би привів його до
