— Як вас маємо звати? — спитав велет.
— Бенедьо Синиця.
— А я називаюся Андрусь Басараб, а онто мій брат Сень, а це наш „карбовий“ Деркач, а оцей старий дідусь, то побратим Стасюра, а отой парубок, то побратим Прийдеволя, а онто також наші побратими, ну, а ваш ґазда також…
— Ви, певно, всі з одного села, що побратимаєтеся, — сказав Бенедьо, дивуючись зрештою, що старі чоловіки побратималися з молодими, бо по селах звичай, що тільки ровесники побратимаються між собою.
— Ні, ми не з одного села, — відповів Басараб, — а так, побратимаємося в іншім способі. Зрештою, сідайте, будете видіти. А якби вам схотілося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.
Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Він сів, не кажучи нічого і чекаючи, що то з того буде.
— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до „карбового“, — пора нам узятися до свого. Де твої палиці?
— Зараз тут будуть, — відповів Деркач, вибіг до сіней і вніс відтам цілий оберемок тонких ліскових палиць, зв'язаних ужевкою[1] докупи. На кожній палиці видко було більші або менші карби, один попри однім, так як це роблять хлопці, що пасуть гуси і на паличці значать собі карбами, скільки у котрого гусят.
— Закарбуй на Леона те, що повідав Синиця, — сказав далі Басараб. В хаті між тим зробилася тиша. Всі посідали, де хто міг, і гляділи на Деркача, котрий сів собі на
- ↑ Ужевка — шнур.
