рашнього хліба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, — голоду не боявся. Аж ось він попав на одну вулицю, по якій возили мерців з трупарні на кладовище, далеко за місто. Він зразу цікаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися вулицею довжезним рядом, навалені трунами, наборзі[1] позбиваними з неструганих дощок. Крик та завід осирочених не вмовкав, — купами перлися люди різних станів вулицею, багато навіть по дорозі падало заражених. Германа знов пройняв мороз, коли подивився на ту страшну, безконечну процесію, — він щодуху почав утікати з тої вулиці, сам не знаючи куди, аби лише в далекі, глухі заковулки. Але ще довго потім йому причувався гуркіт домовин, накиданих купами на драбинні вози та тягнених по вибоїстій, каменистій вулиці, — причувався йому той болючий плач і лякав його не раз серед тихої ночі.
Куди блукав він до кінця цього дня, як проводив слідуючі, — він докладно не тямить. Незвичайні, а на його молодий організм надто сильні вражіння приглушили його пам'ять. Він тямить тільки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, і шарив напотемки по кутах, поки не надибав деяку страву або кусник хліба. Чим далі, тим більше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в грудях, а перед очима часто крутилися червоні колеса, — вкінці все щезло, темно…
Він прокинувся в якійсь просторій світлиці, в якій, не знати чому, було дуже холодно. Він лежав на ліжку, прикритий коцом, і дри-
- ↑ Наборзі — нашвидку.
