— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Тут способу нема ніякого.
Бенедьо понурив голову. Те саме, до чого він додумався, ріпник висказав так рішуче, з найбільшою певністю. Значить, воно так і мусить бути. А, може, спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тільки ліниві, не шукають, а то найшли би і побачили б?
— Ну, а трібували ви робити складки між собою, щоби одні одних рятувати в біді, в слабості? — спитав Бенедьо.
Ріпники розреготалися.
— Ну, скільки там тих складок треба би, щоби порятувати всіх бідуючих! Адже й так кожний там бідує.
— Ну, але один більше бідує, другий менше. Все ж таки можна би зарятувати більше бідуючого, хворого, безробітного. От так, як у нас, мулярів, в місті.
— Е, що, у вас інша річ, а тут інша. Тут нарід збиранина зі світу!
— А в нас хіба ні?
— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того в нас ніхто на світі не вдасть.
Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї.
Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. — „Е, ні, — заключив він, — видко уже з того, що мусить бути якийсь спосіб на ту нужду, тільки вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу“!
Між тим наші пішоходи лишили наліво тустанівську дорогу, по котрій ішли досі, і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебрівши річку
