протягнеться, і робить він свою роботу мовчки, але видно по ньому, що радше б волів в землю запастися, ніж на таке дивитися. Ось у таких-то хвилях задумувався Бенедьо над долею робітника. „Кожний його окривдить, — думалось йому — і добре є; ніхто йому за те ніщо не скаже. Ось будівничий зіпхнув чоловіка з муру, і налаяв щонайпоганішими словами, ще й в потилицю натовк, і нагнав з роботи. А нехай но би той чоловік обернувся та хоч раз ударив будівничого в потилицю? Зараз би його і на поліцію, і в суд, і в Іванову хату“. Але ті Бенедьові думки завсіди й зупинялися на тім суці, з котрого вийшли, на старім і твердім суці суспільної нерівности між людьми. І хоч не раз він повторяв, як повторяють мільйони нашого люду: „це так не повинно бути“, — то прецінь ті слова не помагали йому розгадати круту загадку про причину тої нерівности і можности її усунути, але тільки немов обминали трудність.
От так було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповідань ріпників про погане бориславське життя. „Як же це так, — думалось йому, — що стільки тисяч народу день поза день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз-у-раз прибувають на такий самий празник? Самі собі псують. Правда, тим по селах ще гірше, бо хоч ніхто над ними не збиткується, ніхто їх так не обдирає, то зате голод. Господи, і як же помогти такій купі народу? Ніхто не в силі їм помогти!“.
— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували[1] деякого способу, щоби рятуватися?
- ↑ Трібувати — пробувати.
