з холоду, а попід шкіру щораз видніше набігала синя, ба, зеленкувата муравиця.
— Герш… — прохрипіла вона, — не підходь… до… мене!..
Хлопець стояв, мов отуманілий. В тій хвилі він дуже мало й дуже невиразно розумів, що воно таке діється. Шарпане судорогами тіло матері почало перевертатися на всі боки.
— Герш!.. Чесно живи! — простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тій хвилі впала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися втікти.
— Води! Води! — прохрипіла, конаючи, але Герман не міг рушитися з місця, його пам'ять щезла на той час. Як довго він так стояв, два кроки віддалений від матері, — того й сам не тямить. Навіть не може собі нагадати, хто й як пробудив його з того остовпіння, коли й куди сховали трупа, — все те пожерла вічна непам'ять.
Він отямився вночі серед вулиці. Голод рвав його нутро, спрага палила горло, тривога, немов кліщами, стискала груди. А довкола тиша, глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-під землі, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де ще лишилися живі люди, блимає світло, меркотячи віддалі і, мов гострі ножі, прорізуючи пітьму. Малому Германові ще страшніше робиться, коли глядить на ті світла, — він аж тепер почуває цілу пропасть своєї самоти, свого сирітства, — його зуби мимовільно цокочуть, коліна підшпотуються й дилькотять, світ починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вітер
