що, зараз усі до будівничого: він винен, не дбає за людське життя, не вміє камінь спустити! Ні, досить уже того, я таких робітників не потребую більше!
— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Пане будівничий, я ще, відколи жию, не був п'яний… Хто вам те сказав?
— О, так, тобі лиш повір, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горілка. Ні, пуста твоя робота; присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!
— Алеж, пане будівничий, майте Бога в серці! Що я вам винен? Я тут своє здоров'я втратив, ледве трохи видужав, а як ви мене тепер наженете, то де я собі зароблю, хто мене прийме?
— А нехай тебе приймає хто хоче, мене те що обходить! Мені прецінь вільно приймати або не приймати на роботу, кого мені подобається!
— Алеж бо я тут вже прийнятий, а що мене не було три тижні, то прецінь не моя вина. Я вже не кажу ніщо про те, що я болю витерпів, ані не жадаю ніщо за той час, хоч певно, що якби мені добрі люди не були допомогли, то був би враз із матір'ю загиб з голоду, ну, але тепер чень же мені належиться тут робота!
— Га-га-га! Належиться! Адіть, як він собі виміркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти тут кожний день, кожну годину на моїй ласці робиш? Як я не схочу, та й тебе нема, нажену тебе, та й іди тоді процесуй[1] мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже ніякої відповіді. Він понурив голову і мовчав,
- ↑ Процесувати — позиватися, судитися.
