— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!
Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи багато. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Ґотлібові.
— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракові якому даєш, чи що?
— Більше не маю, синочку, подивися сам.
Він зазирнув до бюрка, перерив усе в нім, а, не найшовши більше грошей, сказав:
— Ну, нехай і так. За кілька днів вистарайся більше.
— То прийдеш? — спитала мати радісно.
— Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай йому гроші в запечатаній пачці. Але пам'ятай собі, — і тут Ґотліб грізно зніс перед нею кулаки, — нікому про мене не кажи ані слова!
— Нікому?
— Нікому! І то тобі наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Нехай ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби мені ніхто не докучав. А як скажеш кому, то пам'ятай собі!
— Алеж синочку, тебе тут виділа служниця.
— Та малпа? Скажи, що посланець від кого або що! Кажи, що хочеш, лиш про мене ані слова. А якби він дізнався, що я живий і тут приходжу, або якби хто слідив мене або що, то пам'ятай собі, такого вам нароблю лиха, що й не спам'ятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, та й годі!
— Боже мій! — скрикнула Рифка, заламуючи руки, — доки ж так будеш жити!
