тракті, найняв прислугу, якої вимагала Рифка, — і їй зразу немов полегшало. Ходила по тих покоях, на котрі недавно ще несміло поглядала з вулиці, — приглядалася образам, меблям, дзеркалам та обоям, порядкувала в кухні, зазирала до спіжарні[1], але швидко пізнала, що все те її ходження і зазирання було непотрібне. Герман сам видавав слугам усе по рахунку і за найменшу недокладність грозив прогнанням зі служби, — тож при невеличкім господарстві, яке у них велося, не було що боятися окрадування слугами. Найнятий кухар розумівся на вариві далеко ліпше, ніж сама пані, а її ради та розпорядки приймав з чемною насмішкою. Переставляти меблі і перевішувати образи їй швидко навкучилося, — і от тепер то почалася нова, страшна доба її життя. Вона досі не знала, що таке нуда, — тепер нуда просякла її до кости. Вона то волочилася по широких покоях, мов заклята, то сиділа в кухні, балакаючи зі службою, то лежала цілими годинами на софі, то виходила на вулицю і вертала швидко додому, не могучи найти собі ніякого заняття, ніякої роботи, нічого, що піддержувало би в якімнебудь русі її нерви й мозок. Служба супроти неї була мовчазна, знаючи її дразливість за леда яке слово. В чужих домах вона бувала рідко, та й всюди обходилися з нею дуже холодно. Зрештою всякі відвідини були для неї мукою. Серед нових кіл людей, в котрі так напруго ввело її багатство мужа, вона чулася зовсім чужою, не вміла повернутися, не знала, що говорити, не розуміла ані їх компліментів, ані їдких притиків,
- ↑ Спіжарня — чулан
