— Боже мій, — сказав Герман, — жінко, майже розум, хіба ж я тому винен?
— Не ти винен? А хто ж такий? Може, я! Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може ще деяк можна буде його вирятувати, або хоч тіло віднайти!.. Боже, Боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб вігнав! Та й коби ще тих дітей у нього багато! А то одне, однісеньке було, та й того нема!.. Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися[1]!..
— Та цить же, Рифко, чень[2] ще не так зле, як написано. Чуєш, що одну тільки одіж найшли! А одіж що? Одіж міг скинути…
— А скинув би ти з себе шкіру твою погану! Ти ще мені договорюєш, дорізуєш мене, нелюде!.. О, я знаю, що тебе мало обходить, що твого сина десь там у воді риби їдять! Тобі що! Але я! Моє серце крається, моє серце чує, що все пропало, нема мого синочка золотого, нема, нема!..
Герман бачив, що з жінкою нічого й говорити, бо й так до ладу з нею не договоришся. Він кинувся чим борше[3] наказати візникові, щоб збирався в дорогу, запрягав коні. Тоді до Дрогобича не було ще залізниці. Хотячи їхати до Львова, треба було возом їхати до Стрия, бо аж відтам ішла залізниця до Львова.
Проходячи через великий покій, Герман зирнув на бік і побачив Леона, котрий усе ще сидів на кріслі, мов на терню, чув розмову, переривану наглими вибухами плачу або
