— А це що? — сказав він, прислухаючись.
— Чи не плаче хтось? — сказав, і собі ж наслухаючи, Леон.
— Будьте ласкаві, коханий сусідо, сядьте тут, спочиньте хвильку, ось прошу, перегляньте альбом моїх знайомих, може побачите й собі знайомі лиця… І перепрошую вас, що вийду на хвильку, погляну, що це такого…
— Алеж прошу, прошу, — відказав Леон, сідаючи на кріслі коло круглого стола. Він узяв альбом до рук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидів без руху і думки. Розігравша хвиля його фантазії нараз ізсякла, втихла під впливом цеї тиші, цього немов могильного холоду, який панував в тім домі. Він сам не знав, чому ця тиша йому не подобалася.
— Тьфу до чорта, якась мов розбійницька корчма, аж чоловікові моторошно!.. Здається, що от-от хтось випаде з-за дверей і вхопить тебе за горло. А ще й ті образи, такі глупі морди! Тьфу, я того й на хвилю не стерпів би. А йому що, живе собі, як миша в ходаці[1], та й не дбає ні про що!…
Він почав прислухуватися, що діється в сусіднім покою, де пішов Герман, але не чув зразу нічого більше, як все те ж саме хлипання.
— Добрий знак на початок… — воркотів він далі. — Входжу сюди з такими надіями, а тут якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра[2] послідня… Та що діяти, для інтересу треба в'язатися і з такими!
Знов слухає. Гомін. Це Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь.
