полученням Ґотліба з Фанні. „Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось іти, але опісля?“ Щоби Ґотліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все таки він слухав Леонової бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливові, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно хвилююче, вечірнім блеском озолочене море, і йому робилося якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсміліші надії. — „А що ж, хіба ж це не може бути?“ — думалося йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.
За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів[1], на місток, відки вулиця почала знов підійматися догори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася на верху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замість нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але цвітний огородець, досить запущений, що оточував старосвітський, безповерхий, а зате широко розложений дім під ґонтами. Від вулиці вела до нього широка в'їздова брама і побіч невеличка фірточка для пішоходів. То була Германова оселя. Тут він жив від кількох літ, хоч мав ще кілька домів по інших частинах міста і три кам'яниці в ринку. Всі ті будинки він випускав у найм, а сам не мав охоти рушатися із цього
- ↑ Долів — вниз.
