— А он, прошу пана, якийсь драбуга вуглярчук. Плентався тут по вулиці, зазирав, зазирав, а далі як побачив оттого пана — (показав Германа) — у вікні, та за цеглу, як фурить, та навтеки! Лапай його, лапай, та на поліцію! — обернувся знов майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою вулицею за втікаючим вуглярчуком в чорній, як смола, сорочці і в такій же опинці[1].
— Овва, то бестія втікає! Не здогонять! — говорив майстер. Робітники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задихані. Але один схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже якраз був на скруті. Камінь вцілив вуглярчука в саму п'яту, і той, почувши біль, скрикнув, як скажений, і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.
— Ей, а це що за хлопак? — спитав він. Ніхто не знав углярчука. Але Леон глянув на Германа і аж злякався.
— Мій Боже, а вам що таке?
— Ніщо, ніщо, — відказав Герман,— то відай від задухи. Щось мене тут, в грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…
Леон не міг зрозуміти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів вияснити собі, що це за голос, — йому здавалося, що він десь чув його, але де, не знав. Те тільки знав, що якоюсь таємною недослідною силою той голос збентежив в нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладилися в його
- ↑ Опинка — фартух.
