Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/19

тісного подвір'я поміж двома хатами, побравшися за руки, і верещать щосили, — бігають, доки їм світ не закрутиться, а тоді покотом падуть на землю. А ні, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, у гнилій, гарбарським лубом начорно зафарбованій воді потоку, полохаючи величезних, довгохвостих щурів, що бігають їм попід ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з іншими жиденятами долі берегом у потік, і як старші жиди, стоячи на мості, реготалися до розпуки з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причеплені були худі, довгі ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нічліги в тіснім, поганім закамарку, разом з десятком таких, як він, дитинят, — ті ночі, проведені на вогкій, сирій підлозі, на соломі, що напівперегнила та кишіла червяками і Бог зна яким гидом; ті страшні ночі, заглушувані сміхом і плачем дітей, штурханням, бійкою та криком жидівок; ті безконечні ночі, котрі він проводив, скулений у клубок від холоду, після котрих уставав рано, горючий і червоний по всім тілі. Ох, ті страшенні ночі дитинячих літ, що іншим світять до пізньої старости янгольськими усміхами та поцілуями матері, тишею та втіхою, першим і посліднім щастям життя, — йому вони були першим і найтяжчим пеклом! Його вони до старости пекли й морозили; сама гадка про них запирала йому дух у грудях, наповнювала його відразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бідне, обдерте, нуждене, повалене в багно, придавлене нещастям. Він сам не знав, яка тому причина; не знав, що така молодість у кожнім мусить притупити нерви, заглушити го-