голосами, серед котрих ще плачливіше і сумніше роздавалося те безладне, різноголосе „умайн“. Робітники, почувши дзвони, познімали шапки і почали христитися, а один шкільник, підійшовши до Леона і вклонившися йому, почав шептати:
— Най Бог благословить вас і зачате вами діло. Ми вже скінчили. — А опісля, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихіше: — Видите, Пан-Біг добрий післав вам знак, що все піде вам щасливо, що тільки загадаєте.
— Добрий знак? А то який? — спитав Леон.
— А не чуєте, що християнські дзвони саме добровільно роблять вам службу і кличуть на вас благословення християнського Бога? То значить, що християни все будуть вам добровільно служити. Будуть помагати вам осягнути те, що собі загадаєте. Ті дзвони, то добрий знак для вас!…
Коли б Леон учув був таку бесіду при других, він би певно був насміявся з неї. Він рад був удавати про око вільнодумного чоловіка, але в глибині серця, так як усі малорозвиті і самолюбні люди, був забобонний. Тож і тепер, знаючи, що ніхто не чув шкільникової бесіди, він прийняв дуже радо добру ворожбу і віткнув десятку в надставлений шкільників кулак.
— Це для вас і для школи, — шепнув Леон, — а за добрий знак Богу дякувати!
Шкільник, урадуваний, став знов на своє місце коло рабина і зараз же почав перешіптуватися з другим шкільником, котрий, очевидно, питав його, скільки дав Леон.
А тим часом пан будівничий прийнявся вже до свого діла і почав командувати робітниками.
