велику руїну. Тільки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною від входу, в середині обвішана диванами, в ній і довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями… Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляґ хотів пошанувати закладини нового дому. І ще один незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпові людей і предметів. Це була невелика особа, — а прецінь усі на неї ззиралися цікаво і якось дивно.
— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робітник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюди вивісили?
— А, щось то вже вони з ним гадають робити, — відповів Бенедьо.
Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на дрюкові над самою ямою, але ніхто не знав, на що він. Навіть майстер не знав, хоч надавав собі премудрий вид і на запитання робітників відповідав: — А якже, все хотів би ти знати! Постарієшся, як усе пізнаєш!
А щиголь між тим, отямившися з першого переляку при першім напливі цілої тої товпи народа, скакав собі по щебликах клітки, теребив конопляне сім'я дзьобиком, а часом, ставши на верхній щеблик, тріпотав червоно-жовто-басаманистими крильцями і щебетав тонесенько: тікілі-тлінь! цюрінь, цюрінь! куль, куль, куль!..
З-між натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляґа, визначився його голос. Він вискочив на підвалину і обернувся до всього товариства:
— Мої панове, сусіди і добродії!..
