шіями спотребований і переквашений луб, котрий на всю пересторону ширив кислий, задушливий, убійний сопух. Побіч хати його матері стояло багато інших, подібних. Усі були скопичені так густо, дах у кожної був такий нерівний, перегнилий та пошарпаний, що ціла та пересторона подобала радше на одну нуждену руїну, на одну велику купу сміття, плюгавства, гнилого делиння та шмаття, як на людське житло. І повітря тут раз-у-раз таке затхле, що сонце сумрачно якось світило крізь шпари в стінах і дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася й відци розходилася на десять миль довкола. В кожній із тих хаток жило по кілька родин, тобто по кілька сварливих, лінивих і до крайности нехлюйних жидівок, а кругом кожної роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини — жиденят[1]. Мужчини, руді, пейсаті жиди, рідко коли зазирали сюди, найбільше — раз на тиждень, у п'ятницю вечером, щоби перешабашувати. Були то, здебільшого, капцани-міхоноси, міняйли, шматярі, кістярі та Бог знає які ще зарібники. Деякі пробували в місті раз-на-раз, інші бували тут лише дуже рідко. Перші воліли не раз переспати де будь у шинку на лавці, в корчах під голим небом, на холоді, щоби не дихати густим нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки й оглушливого крику бабів та бахурів.
І Германова мати була не ліпша, коли й не гірша від інших. Хоч іще молода жінка —
- ↑ Франко вживав слово „жид“, „жидівський“ не в образливому значенні. В Галичині (як і подекуди по селах України) ці слова — звичайна назва; навпаки, слово „єврей“ має відтінок іронії.
