розстроєний вчорашньою їздою й домашніми клопотами, почув якусь хвилеву відразу до тої в полотно оправленої книжки й до цифер, що в ній п'ялися величезними стовпами, і до пера з вирізуваною, кістяною ручкою, — йому стало так якось солодко, ні одна думка не ворушилася, тільки віддих правильно підіймав груди. Він спер голову на долоню, і хоч не був зовсім із людей замислених, схильних багато розважати, то прецінь тепер, перший раз після довгих-довгих літ, не стямився й пустив волю всім вражінням свого життя — віджити в пам'яті, перейти живо, наглядно поперед свої духові очі…
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою перші літа його молодости. Страшна бідність та недоля, що стрінула його при першім виступі на світ й досі проймає його холодом, дрожжю. Хоч і як не раз йому прикре буває теперішнє життя, — однако ж він ніколи не бажав і не буде бажати, щоб вернулися йому молоді літа. Ні! Ті молоді літа висіли якимсь важким прокляттям над його головою — прокляттям нужди, що заглушувала в першім зароді гарні й добрі здібності його душі. Не раз чув він те прокляття в хвилях своїх найбільших спекуляційних удач, не раз мара давньої нужди затруювала йому найбільшу радість, досипала гірчиці-полиню в солодкі напої багатства й розкошів.
І досі він живо нагадує ту напіврозвалену, підгнилу, вогку, негарну й занедбану хатку на Лану в Дрогобичі, в котрій побачив світ. Стояла вона над самим потоком, напроти старої й ще відразливішої гарбарні, відки щотижня два струпуваті каправоокі робітники виносили но-
