поможе, але радий іншому пошкодити. Прошу вас, заховайте це в тайні. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахті, а потім, дасть Бог заробити на ній, то будьте певні, я вам цього не забуду.
Робітники, раді так несподіваній щедрості Германа і його обіцянкам, кланялися й прирікали мовчати, а Герман велів при собі вилупити першу брилу воску, велів подати її в відро й з нею разом велів тягти себе наверх.
Германові надії оправдалися вповні, ще й над сподівання. Воскова жила, чи „матка“, як звали її ріпники, оказалася нечувано великою й багатою. Завглибшки мало не на два сажні, вона тяглася в шир і довжину невідомо як далеко, розгалужувалася, заповняла глибші видолинки в опоці, то знов розбігалася тонкими жилками в різні боки, до інших подібних „маток“. По вичерпанню головної жили, що дала пару тисяч сотнарів воску, Герман велів гнати штольні за ходом тих менших жил. І тут йому щастило: очевидно, випадок напровадив його на один із центрів воскових покладів.
От тепер пішла його фабрика! В ямі і в її бокових штольнях працювало щодень по 20, далі по 30 і по 50 робітників, в міру того, як розширявся простір, зайнятий штольнями під землею. І на Германовім ґрунті знайдено воскові жили, хоч не такі багаті, як на громадській толоці. День-у-день десятки возів, навантажених здоровими, в форму бочок витисненими брилами воску, тяглися з Борислава до фабрики, а з лісів і з Дрогобича везли терті ялиці та дубові стовпи на цямрини нових штолень.
