гадюки. Цей малюнок відразу так йому подобався, що, побачивши його десь у Відні на виставі, зараз купив його. Правда, в Дрогобичі жінка не хотіла мати в себе в домі тої „обридливої гадини“, отим то Герман повісив його в себе, тут у Бориславі. Не раз, коли сюди до нього заходили інші промисловці або урядники і з жахом поглядали на цей малюнок, Герман усміхався й говорив, прицмокуючи:
— Правда, гарний малюнок! Оригінал! П'ять ринських[1] коштує, ще й без рями. За саму ряму п'ятдесят дав!
А потім додавав, поважніючи:
— Що ж, ä Kampf ums Dasein[2]! Коза хоче жити, і вуж хоче жити. А хто тому винен, що вуж не може жити травою, лише козою? А ти, козо, будь мудра, не лізь вужеві в зуби! А бир-бир!
Але на самоті Герман якось не міг жартувати ані з вужа, ані з кози. Він чув якийсь темний, забобонний страх перед тими гадючими очима, йому здавалося, що цей вуж колись оживе й принесе йому щось незвичайне — велике щастя, або велике горе.
Поволі розвіялася густа, холодна паморока, що досвіта була залягла над Бориславом. Герман Ґольдкремер випив каву, засів до бюрка й добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за ввесь тиждень. Але сонце лило до світлиці таку повінь світла; поранній холод і глухий віддалений гамір робучого люду, — все те лоскотало його змисли та заразом обезсилювало, усипляло їх. Організм,
