— Ні, певно, буде в касині на вечері.
— Ну, ну. Піду й я туди.
Він одягся й пішов до касина. І там не було Дувідка, та він не дуже турбувався цим. Адже не згубиться ніде. Походить та й верне незабаром.
Він засів до вечері і, поки приготовили йому пару котлетів, сів під вікном і дивився на ту частину Борислава, де лежала головна група його копалень. Кошари з високими дерев'яними вежами бовваніли в сивому тумані, мов пеньки здорового зрубу, а десь-колись унизу проблискували світла ліхтарень, коли хтось ішов з кошари до кошари. Протяжно зстогнала свиставка в далекій дестилярні, і пугач запугукав на старій вербі тут же над дахом касина. У Германа пробігла дрож поза плечима.
— Гарна птиця, — буркнув він сам до себе, — а чомусь ніколи не можу її чути без жаху. Чи справді вона ворожить якесь лихо? Тьфу, і сам не вірю тому, а чогось страшно. Така вже дивна людська натура.
Та в тій хвилі бухнув здоровенний сніп проміння від землі аж під небо, і щось глухо загучало, мов із горла десяти волів. Потім піднялося величезною лійкою вгору криваве полум'я, почувся тріск розваленої й горючої кошари, — в ямі наступив вибух. Бовдурами заклубився над ямою густий, удушливий дим, якого важку масу знизу лизало полум'я.
— Моя яма! — скрикнув Герман і зірвався з місця, щоб бігти на пожежу. Вхопив капелюх і погнав щодуху. Недалеко бігши, здибав Дувідка, що, задиханий, заляканий, біг йому назустріч.
