себе, мов у бочці. Хоч надворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинився й почав прислухатися. Над лісом стояв глухий гомін, де-не-де скрипіли ялиці, розхитані вітром, зовсім нечутним унизу. Заскиглила сова в верховіттю, а друга захихоталася жасно десь у дуплі під корою. Захрустіли внизу гілляки, і Дувідко затерп, задрижав усім тілом і пустився щодуху тікати з лісу. Сам не знав, чого боявся, але тікав, спльовуючи щохвилі на боки.
— Ну, ліс! Хай йому всячина! Страшно тут, — шептав він, опинившися ва вільнім полі. — Я би тут не ночував! Здається, що згиб би зо страху.
Звільнив кроку. Стояв на високім схилі гори, куди вела стежка, і дивився на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою смердючою парою, що ніяк не хотіла підійматися під небо й очистити повітря внизу. Крізь цю пару де-де проблискували, мов вовчі очі, вогневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготіли світла в вікнах селянських хат. Дувідко думав щось, надумався і, не гаючись, спустився стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вився й шваркотів у його стіп, і попростував до Борислава.
Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава, думаючи, що син перед тим вернув додому, але там не було його. Були натомість свіжі листи, замовлення на нафту й на віск, якого рафінерію треба було робити якнайшвидше. Герман засів зараз писати листи. Упоравшися з цею роботю, подзвонив і запитав у слуги:
— Дувідко ще не прийшов?
