різних часток, весело гуторячи звичайно від пробування в атмосфері лепу, воску й кип'ячки — від ніг до голови чорні, як дідьки. В канцелярії був натовп, ішов гармидер і брязкіт дрібних грошей; ждучи своєї черги, юрба робітників стояла перед дверима канцелярії й гомоніла.
— Добрий вечір вам! — промовив Герман, наближаючися до них.— Ну, що чувати?
Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонилися, говорили сміло, не так, як з першим-ліпшим паном.
— Та гаразд би було, — сказав один із них, — коби в ямах безпечніше було. А то йде чоловік до неї, та й свого життя непевен.
— Ну, що я на те пораджу? — мовив Герман.
— Треба би міцніше цямбрувати ями.
— Я вже наказав. Тут заложимо варстат, нехай роблять цямрини, скільки треба.
— А інші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.
— Бо капцани, — згірдно мовив Герман, — бояться кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, щоби в моїх ямах люди душилися та гибли.
— Дай вам,Боже, здоров'я, пане Ґольдкремер. Ми в вас не маємо кривди.
Обступили його зо всіх боків, пішли жарти та оповідання.
Дувідко тим часом пішов далі дорогою й зайшов у ліс. Він ще не був у ньому ніколи й інстинктово якось жахався його. А ліс стояв чорною, велетенською стіною, вкриваючи гору геть аж до найвищого верху. Війшовши стежкою якийсь шматок дороги, Дувідко почув
