— Ні, ніколи не наберу! — мовив Дувідко. — Нудно це все. Та й пощо? Пощо мені бути багатим?
— Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хиляться перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тільки запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка це розкіш — почуття своєї сили, в тій певності, що як я захочу, так воно й станеться, хоч би там люди надривалися й гибли для мене.
— Гоїв не жаль, — мовив Дувідко, мов із задуми. — Вони брудні й вонючі.
— То би ще байка, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть для них гірше. Ади, як вони лізуть у ями й гадки не мають, і задовольняються мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А могли б були давно робити це для себе й дороблятися капіталів. Адже це їх ґрунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кип'ячка, і кляли його та й кляли свою долю, що їх посадила на такім ґрунті. А придивитися до тої мазі, довести її до вартости — борони Боже! Сотки літ вона була для них лише завадою. А тепер, бач, вона ожила й їх поперед усього змела з землі. Вони попродали свої ґрунти за півдармо, пропили гроші, а тепер, як непишні, ідуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля мститься на них, проковтує їх день за днем. І мені не жаль їх. Дурному так і треба.
Отак розмовляючи, вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів магазин, була контора і в ній сидів завідатель Германових копалень. Власне почалася виплата робітників, що купами приходили з
