зроблю, а так нащо мені зайвого кошту? А робітники все знайдуться.
Ось зміна шихти. Зазойкали дзвінки по кошарах, і з ям почали витягати копачів. Вони були звичайно цілі мокрі від поту і, виринувши на світ, довго видихувалися після задухи, яка, не вважаючи на помпування повітря згори, стояла особливо в глибших ямах. Біля ям іде гамір, дехто жартує собі з тих, що вилізли, а ті, що тепер на черзі, приготовляються іти на низ.
— Glück auf[1], товариші! — гукають їм ті, що лишаються на версі, і звільна ями знов проковтують тисячі людей.
— Glück auf! — повторяє й собі ж Герман. — Так і треба! Нехай ідуть, нехай коплють і викопують це джерело світла. І їм самим з часом ясніше стане в їх безпросвітній пітьмі. А втім, стане чи не стане, для мене головна річ — розвій моїх діл.
— Тато, — озивається Дувідко, — а пощо тобі так убиватися при цих ділах?
— Як то пощо? — дивується Герман. — Хіба тут може бути питання?
— Я не бачу ніякої цілі. Мені обридливо дивитися на це.
— Що ти розумієш! — мовить Герман. — Ти ніяким ділом ще не займався, то й не знаєш, як воно захапує чоловіка. Хоч би він і не бачив ніякої іншої цілі перед собою, а для самого діла, для оказання своєї сили й зручности він працює далі. Аби щастя вхопити в свої руки. Та я надіюся, що й ти, раз засмакувавши, набереш охоти до діла.
- ↑ Щасливо.
