В кошарах, при вогнищах, що розпалювалися на ніч та тліли й увесь день, де робітники курили люльки та варили собі страву або пекли бульбу, ішли між ними веселі та свобідні розмови. Одні оповідали про свою домашню мізерію, про сварки в родині, про процеси та військові екзекуції по селах. Інші згадували залюбки про давніх опришків, що мстилися на злих панах, оповідали дива про Довбуша, що скрізь позакопував скарби, про велетнів, що став на однім версі й відци подавав топір другому, що стояв на другім версі. А всі вони хвалили Борислав.
— То наш тато, наш опікун! — говорив один копач. — Що мені тепер пан і його оконом? Я їх і знати не хочу й на роботу до них не піду. Я тут маю ринський, а при камені й півтора ринського на день, а в пана за день косовиці по штири шістки. І навіть горілки не дасть. Хай собі шукає дурних.
— А в йиму не лєчно[1] лізти? — питає якийсь патлатий гуцулик, що недавно прибув у „Буриславку“ та не міг іще відважитися лізти в яму.
— От дурний! — відповідає копач. — Чого ж має бути лячно? Робота, як робота.
— Але може обвалитися або кип'єчка заллє, йик[2] вібухне, — мовить гуцул.
— Овва, та що з того! Смерть, як має постигнути чоловіка, то постигне, хоч ти й за піч сховайся. Адже нас тут працює зо п'ятдесят тисяч, а як десь коли одному чи двом притрапиться нещастя, овва! Чого тут лякатися!
