пирають гадки. Якісь високі бажання не дають мені спати.
— Скільки знаю, — мовив, усміхаючись Герман, — усе спиш міцно й хропеш, як жорновий камінь.
— Але й уві сні не покидають мене думки! — говорив Дувідко, не звертаючи уваги на батькові кпини. — Я би хотів видумати щось таке, чого досі ніхто не видумав, збудувати щось таке, чого ніхто не збудував. Я би хотів видумати чоловіка іншого, вищого понад те, що живе нині на землі. Щоб він плавав у воді, як риба, літав у повітрі, як птах, щоб міг піднестися на місяць, на сонце, пролітати всесвітні простори, як промінь. От це було би раз! Оце була би задача, гідна найбільшого філософа.
— Видумати це, Дувідку, потрапить і дурень, а зробити — от що трудніше. Та вже ж і повидумували всякі машини й до бігання, і до плавання, і до літання…
— Машини! Що таке машини? Ти її зроби, ти її монтуй, ти її обслугуй, а вона попсується — і ти стій, як дурень! Тьфу, паскудство! Тут не машин потрібно, а натуру людську перемінити, піднести на вищий ступінь! Ось що мені хотілось би видумати.
— А може би ти хотів дещо грошей?
— Нащо мені грошей?
— Ну, так, на цукерки, шоколядки. — Що то, я дитина, щоб їв цукерки та шоколядки?
— Та хоч і не дитина. Все таки б менше тобі нудилося, і ти не займався б такою філософією. Ну, але годі з нею. Мені пора йти оглянути роботу. Підеш зо мною?