в такім стані. Вона прибігла до школи й мало не видерла очей учителеві, а потім побігла на скаргу до ректора. Цей прийняв її не дуже то чемно, закидаючи їй, що розвезла свого синка, як циганську пугу, і такого розпущеного та злобного хлопця вони не можуть стерпіти в школі.
— Але ж він хорий, хорий! — кричала Рифка, в якої серце рвалося на саму думку, що хтось міг доторкнутися до її божища.
— Коли хорий, то держіть його дома, — сказав ректор, — у нас не шпиталь, а школа.
— У вас не школа, а шкіродерня, катівня, — верещала Рифка. — Я вас до суду подам, я пошукаю свого права. Я вас навчу!
На цьому, одначе, справа й скінчилася, бо в суді не прийняли скарги — тоді ще не розуміли науки без биття, — а Василіяни не прийняли Дувідка до школи. Він так і залишився в приватній науці.
— Пощо йому та школа? — говорила Рифка своїй мамі. — Він і без того все ліпше знає від них. Вони з одної зависти знущалися над ним. Отже, я їм покажу, що він сам без них більше навчиться, як у їх дурацькій школі.
Дувідкові найняли приватного вчителя, але справа через те не посунулась наперед. До деяких предметів, головно — до рахунків, його зовсім не тягло, і година рахунків бувала йому найтяжчою мукою. Тільки модні тоді кримінальні романи „Рінальдо Рінальдіні“ та повісті Ежена Сю, Габоріо, Монтепена й інших романтиків зацікавили його, і відтепер, увесь час вільний від пустого байдикування, він обертав на лектуру, від якої кипіло в його голові й бурилося в його фантазії. Батько, зрештою, не дбав про