Вони побралися, і кілька день по їх шлюбі вмер старий Мендель, благословляючи своїх дітей. Герш зараз перенісся з жінкою й тещею на інше помешкання, найняв два покої з кухнею, справив нове, хоч і скромне, умебльовання. Теща втішалася, але Рифка, як звичайно, була мовчазлива, нерухлива, і тільки її великі чорні очі дивилися кудись у далечінь, мов у тужливої пташини, замкненої в клітці. Гершові за кожним разом робилося жаль, коли заглядав у ті очі.
— Рифцю, — мовив він до неї, — що тобі таке? Чого ти така сумна сидиш?
— Я не сумна.
— А я дивлюся на тебе, і якийсь жаль хапає мене за серце. Так немов би я чимось скривдив, зневолив тебе.
— Ні, спасибі тобі! Мені нічого не бракує. Отак би часом на село поїхала.
Герш у найближчу суботу устроїв санну проїздку за Дрогобич, на Млинки, через Тептюж аж до Тустанович. Опинившися серед ліска, якого високі, дубові конарі[1] нависали над дорогою, обсипані снігом, як здоровенна шовкова коронка, вона почула себе задоволеною.
— Ах, гарно! — прошептала і, здавалось, мовчки впивалась красою зимового пейзажу; та поки доїхали до Тустановичів, їй уже захотілося додому.
— Чого будемо без потреби їхати так далеко?
— Яке далеко? А ти подихай цим повітрям, полюбуйся видом.
- ↑ Конарі — галуззя.
