— Якби взяли, я б не плакав.
— А з Менделем що чувати?
— Та що ж, він лежить хорий, а його діла я веду.
— Платить тобі?
— Я й не впоминаюся, а зрештою маю свій маленький дохід збоку.
— Ну, ну, я вже знаю. А проте ти дурень!
— Всі ми в Пана Бога дурні.
— Не мішай сюди Пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендлеву жінку й дочку без потіхи.
— Чим же я їх потішу? По кожній виплаті віддаю їм гроші з рахунку, та й що можу, те говорю їм.
— А чому перестав ночувати в них?
— Тісно там. Задуха. Хорий стогне й кашляє.
— А тобі те прикро?
— Ну, та все ж неприємно.
— А їм, думаєш, приємно, Хані та Ривці?
Герш знов видивився на старого.
— Це ж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.
— Хто ночує під моїм дахом, той мені не чужий. А знаєш, чому вони так посумніли в останні часи?
— Як мали не посумніти, коли старому щораз гірше?
— Ні, не тому. Вони вже знають, що йому ліпше не буде. Ти причина їх смутку.
— Я? А то яким способом?
— А ти! Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти, очевидно, покидаєш її.
