Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 10. Повісті (1957).djvu/117

Цю сторінку схвалено

— Якби взяли, я б не плакав.

— А з Менделем що чувати?

— Та що ж, він лежить хорий, а його діла я веду.

— Платить тобі?

— Я й не впоминаюся, а зрештою маю свій маленький дохід збоку.

— Ну, ну, я вже знаю. А проте ти дурень!

— Всі ми в Пана Бога дурні.

— Не мішай сюди Пана Бога. Ти зле робиш, що лишаєш Мендлеву жінку й дочку без потіхи.

— Чим же я їх потішу? По кожній виплаті віддаю їм гроші з рахунку, та й що можу, те говорю їм.

— А чому перестав ночувати в них?

— Тісно там. Задуха. Хорий стогне й кашляє.

— А тобі те прикро?

— Ну, та все ж неприємно.

— А їм, думаєш, приємно, Хані та Ривці?

Герш знов видивився на старого.

— Це ж їх муж і батько, — мовив він, — а я їм чужий.

— Хто ночує під моїм дахом, той мені не чужий. А знаєш, чому вони так посумніли в останні часи?

— Як мали не посумніти, коли старому щораз гірше?

— Ні, не тому. Вони вже знають, що йому ліпше не буде. Ти причина їх смутку.

— Я? А то яким способом?

— А ти! Бо вони, обоє старі, уложили собі, що ти візьмеш їх дочку, а тепер ти, очевидно, покидаєш її.