чала своє шиття. Аж раз, здибавши її на вулиці, Герш зупинився здивовано, мов перший раз побачив її. Була невеличкого росту, тонка й повільна в рухах, та той вираз тужливої задуми, який усе лежав на її лиці, поволі зачудував Герша.
— Ти Рифка? — промовив він до неї. — А я й не пізнав зразу. Бачачи тебе дома, я вважав тебе за малу дитину.
— Не займаю багато місця, — промовила вона, немов із жалем.
Герш усміхнувся.
— Куди ж ти ходила?
— Я тут шию для склепу. А ти що? Їздиш по селах? Ах, як я люблю село! Я в селі родилася, батько був орендарем. Поля, ліси, садки, — ах, як там гарно в селі! Я й досі згадую.
— А місто не тягне тебе?
— Що ж, тут тато й мама, то й я з ними. Я не жаліюся, заробляю тут і помагаю родичам. Лише тужно трохи.
— За чим? Може, там був який меламед, що впав тобі в око?
— Ні, ні. Бажалось би подихати сільським повітрям. Тут якось душно.
— Поїдемо колись обоє.
— Як мама пустить, то й овшім[1].
І на тім розійшлися. Гершко зрештою швидко й забув свою обіцянку взяти її з собою в село, та й не до того йому було, а вона також не згадувала про це мамі, боячись, що ця не дозволить. Мама так привикла бачити
- ↑ Овшім — з польського, значить — то гарно, то й радо.