лах, він пронюхував за можливими джерелами зиску. Та це в ту пору було нелегко. Край був без ніякого промислу; селянство, свіжо увільнене з-під панщини, упоєне свіжою „волею“, кинулося пити, навіть із занедбанням управи свого власного ґрунту. По селах день і ніч корчми гули криком, співами та бійками охочих селян, зате на полі було пусто, хіба жінки поралися в городах. А в корчмах ішов формальний карнавал, гуляла молодь, старші роздебендювали про колишні буки та про нову свободу, кпили з панів та, не маючи на кому виявити свого свобідного духу, за щобудь заходили в сварку, ділилися на партії, при чім головачі щедро поїли кожний своїх сторонників і цькували їх битися одні з другими. Підіймався крик і вереск, миготіли в повітрі кріпкі палиці, літали поліна, кидані наосліп у юрбу, дреньчали розбивані вікна і йшов лускіт по п'яних головах та хребтах, мов на здоровім тоці. А серед тої сутолоки, затулений десь у куті стояв орендар та, дрижачи зі страху, все таки лише цмокав та записував, що йому попсовано, що збито, що випито й вилито, і все числив та числив по подвійних цінах. І Герш часто бував свідком таких сцен, залюбки переносився в душу таких орендарів і звичайно кінчив рефлексією:
— Ні, нема краще в теперішніх часах, як бути орендарем!
Та, придивляючись ближче до орендарського життя, він тратив смак до нього. Що то за ґешефт? Нині хлопи п'ють, а за рік мусять перестати, бо ні за що буде. І що за ґешефт мати все діло з п'яними хлопами, яким нічого не значить, замість на себе самих кинутися
