в Менделя не було; все, що мав, він вложив у свій останній ґешефт — доставу дерева до будови військових касарень; із цього ґешефту він надіявся значного зиску, та тепер, коли не було надії довести йому самому цей ґешефт до кінця, можна було боятися, що все його добро піде на марне. От тим то Герман явився йому, як остання дошка рятунку. Він помалу позбирав про нього відомості, дізнався, що в нього є в кагальній касі значний, як на парубка, капітал, і постановив собі не пускати доброї нагоди з рук.
В один шабаш обговоривши тижневі рахунки, Мендель нараз заговорив з Германом з іншої бочки.
— Герш, чому ти не женишся?
— Не знаю, — відповів коротко Герман. — Не думав про це; не маю пощо.
— Як то не маєш пощо? Маєш шість тисяч готових грошей, можеш розпочати який хочеш ґешефт.
— Та от не можу такого ґешефту знайти, щоб мені був до вподоби.
— Ти з кожного зробиш золоте дно. У тебе голова добра, — підхлібляв йому Мендель.
— І на кожнім можу стратити, — скромно відповів Герман, хоча Мендлева похвала хопила його за серце.
— Ну, а мій ґешефт з доставою тобі не подобається?
— Та чому ж би ні? Ґешефт непоганий, можна заробити. А головна річ, не треба сидіти на місці й ждати, як тут, у місті, в склепах. Я, реб Мендель, не привик, щоб ґешефт ішов до мене. У мене лиш те ґешефт, за чим я ходжу, чого шукаю й добиваюся.
